– Завтра поїдемо в провінцію Канчанабурі, на річку Квай, – повідомив нам гід Tez Tour Костянтин Заботін. – Там ви побачите справжній Таїланд, не те що Паттаю.

Костя перебрався в Таїланд із Росії близько 5 років тому, і додому, у Москву, приїздить лише двічі на рік. Костя, як і більшість гідів Tez Tour, – таїландський старожил. Уперше він приїхав сюди на початку 90-х, хотів займатися бізнесом.

– Тоді, 15 років тому, паттайська Walking Street (відома вулиця розваг, де можна зняти дівчат) була зовсім інша. Тайки пропонували себе за смішними цінами, а наркотики купити було так само легко, як і пиво. У перший же вечір я так добре посидів у барі, що отямився наступного дня із чавунною головою й порожніми кишенями: дівчатка щось підсипали в мій напій... Нині все змінилося: проституцію приховують, а за наркотики – смертна кара, – розважав нас історіями Костя по дорозі в провінцію Канчанабурі.

Провінція Канчанабурі лежить на північний захід від Бангкока, за 130 км, у долині річки Квай. Спеціалізується на тиковому дереві, вирощуванні рису, ананасів і, звичайно ж, на туризмі. Перша зупинка – традиційне тайське селище, де роль вулиць виконують канали, а громадського транспорту – довгі вузькі човни.

Ми посідали в хиткі плавзасоби, обладнані автомобільними двигунами, переробленими для човнів, і помчали по каналу-вулиці. Канали перетиналися під прямими кутами, з боків і назустріч нам мчали такі ж човни з туристами, тож керманичу доводилося щохвилини демонструвати своє водійське вміння. Стіни каналу устелені бетонними плитами, які обросли сіро-зеленими слизькими водоростями; приблизно такого ж кольору й вода. Місцеві будинки стоять на невисоких палях, укриті очеретом або бляхою; з кожної оселі до каналу спускаються сходи чи драбина. Біля кожної хатини багато квітів у вазонах, ящиках, розщеплених колодах, а також традиційні будиночки духів.

Човен укотре повернув і промчав повз тайку, яка із задоволенням милася в каналі. Завершивши омовіння, вона вилізла на ганок будинку, витерлася й зникла всередині. У жителів сусіднього помешкання саме завершився обід: вони мили тарілки в тому ж каналі. Водна артерія слугує тут і вулицею, і ванною, і водогоном. Нарешті наш човен дістався водяної площі, на перехресті каналів причалило близько сотні човнів, у кожному з яких продавали якийсь крам: віяла, брилі, парасолі, вироби з тисового дерева, бамбуку. Тут же можна придбати готову їжу й напівфабрикати – рибу, раків, комах. Одна тайка наполегливо пропонувала екзотичні фрукти, кожен з яких був підписаний англійською спеціально для туристів-невігласів.

– Якось утомлений пропозиціями придбати хоча б що-небудь, я вивчив по-тайськи «у мене немає грошей», – ділився своїм досвідом опору нав’язливості Костянтин. – І ось підходить черговий продавець, щось там пропонує й чує у відповідь про відсутність коштів. Він остовпів, не вірячи своїм вухам. Я для нього фаранг, символ грошей і достатку, отже, гроші в мене повинні бути. Але він чує, що грошей немає, отже, я не фаранг. Проте ж він бачить, що я фаранг. Розум його помутнів, і він закляк. Мої друзі-тайці попросили, щоб я так більше не відповідав: від цього збожеволіють усі місцеві. З того часу я кажу, що гроші вже потратив, – це викликає повагу й розуміння.

Піраньї водоспаду Ераван

Нарешті ми в справжніх джунглях – поблизу відомого водоспаду Ераван, названого на честь триголового слона з індійської міфології. 100-відсоткова вологість створює враження, що перебуваєш у гігантській оранжереї із чудернацькими деревами, коріння яких схоже на лапи гігантських птахів і межує із традиційною карпатською рослинністю. Раз у раз повітря розтинають звуки циркулярки – то кричать тропічні цикади. Насправді Ераван – це каскад водоспадів: сім ярусів, утворених невеликою (завширшки 10–30 м) річкою, яка знайшла собі дорогу в карстовій ущелині.

В озерці, видовбаному в камені водоспадом, бовталися місцеві діти. Побачивши фотоапарат, вони почали позувати, усміхаючись, підштовхуючи одне одного до дядька з камерою. Вони так заразливо хлюпалися, що скупатися закортіло й мені. Ледве стягнувши вологий одяг, я наблизився до водойми й торкнувся води ногою. Тепла! Градусів 25! Обережно сходячи по слизькому камінню, я поволі занурювався в матово-бірюзову воду (такий колір завдяки вапняку). Умить мене оточили риби, зовсім маленькі та великі, по півметра завбільшки. Маленькі не роздумуючи накинулися на мої кінцівки й почали відкушувати відмерлі шматочки шкіри. Їхні укуси нагадували легкі пощипування й не були небезпечні, однак поруч плавали більші, і хоча вони не виявляли активності, їхня присутність мене насторожувала. Почувся вереск – це дівчата з нашої групи виявили плавучих мешканців водойми (як з’ясувалося, то були віддалені родичі справжніх піраній). Я підплив до водоспаду, біля нього риб не було, видерся на мокрий камінь і почав приймати душ. Тонни води, спадаючи з 20-метрової висоти, періщили мене по спині, забиваючи дихання. В озерці плавали тайці, італійки, українські журналісти, а з протилежного берега, усміхаючись тільки очима й кутиками рота, на мене дивився голомозий буддистський монах у темно-помаранчевому плащі, час від часу знімаючи купання на відеокамеру.

Ром Сан Сонг, «Титанік» і «давайтє потанцуєм»

Наступна розвага (чи випробування), яке нам улаштували організатори (компанія Tez Tour), – купання в річці Квай Ной. Ми одягли рятувальні жилети, яскраво-зелені та червоні, сіли у вже знайомі човни й рушили вгору по течії. Пройшовши зо два кілометри, човен зупинився, і нам скомандували: «За борт!». Я відштовхнувся від човна й занурився в темну воду. Вечоріло, із сірого неба накрапав дощик (уже починався сезон дощів), а річка Квай несла у своїх обіймах десяток тіл у яскравих жилетах. Ширина річки сягала місцями 70–100 м, із пологого берега джунглі сповзали аж до води, лише де-не-де залишаючи між собою та річкою тоненьку смужечку піщаного пляжу. З протилежного берега заввишки кілька метрів падали у річку великі й малі потічки, підгодовуючи Квай Ной свіжою водою. Я підплив до одного з них: водоспадик, зустрічаючись із річкою, утворював мікровир, вода пінилася, немов закипаючи, і лоскотала мене бульбашками. Справжнє тобі джакузі! Зрештою купання скінчилося, і ми повилазили на велетенський пліт на металевих понтонах. На плоту з тиковою підлогою влаштовано невеликий бар, розставлено кілька столів, дерев’яних лав, зверху пліт захищав від дощу очеретяний дах.

Коли всі учасники купання опинилися на плоту, його прив’язали до човна, заревів двигун, і пліт доволі швидко потягнули до місця нашої ночівки – готелю на воді. Стало зовсім темно, і пліт освітлювався лише гасовою лампою, яка стояла коло барної стійки. Після купання стало прохолодно, тож, розставшись із 300 батами (близько 40 гривень), я придбав пляшечку місцевого рому Sang Song. Приємне тепло місцевого напою розлилося в шлунку, і подорож стала веселішою, а слух і зір помітно поліпшилися. Сусідня компанія дівчат, судячи з кількості порожніх пляшечок, почувалася ще краще й сміливіше. Тож одна з них, наслідуючи героїню фільму «Титанік», стала на край плота й, розкинувши руки, ловила вітер. На щастя, її спіймали наші руки та посадили за стіл.

Нарешті ми прибули до свого готелю. Ним виявився ряд понтонних плотів, на яких розташувалися хатки із чорного тикового дерева під очеретом. У кожному номері – ліжка, кондиціонер і санвузол: душ, умивальник і дірка в підлозі для стоку води. Після вечері ми з приятелем сиділи на вимостку із розщепленого бамбука, який палубою простягався від нашої хижі в темряву Квай Ной. Опустивши ноги у воду, ми слухали шум води, звуки джунглів; здавалося, що це не річка несе свої води, а ми на кораблі продираємося крізь тропічні чагарники. Ідилію порушив плюскіт якоїсь істоти: можливо, то варан вирішив помитися на ніч? Плюскіт наближався до нас, і вараном виявилася дівчина «з «Титаніка». Не оцінивши своїх сил у боротьбі з нічною річкою, вона бажала якомога швидше вилізти на берег. А Квай Ной чимдужче затягувала купальницю під пліт, гострі бамбукові палі якого застромлялися в тіло дівчини. Після кількахвилинних спроб ми змогли витягти п’яну русалку на палубу. Ледве перевівши подих, вона, заплітаючись язиком, мовила: «А пойдємтє потанцуєм!», вирішивши, очевидно, у такий спосіб продовжити знайомство. Однак не відчувши зацікавленості з нашого боку провести ніч у пристрасному танці, зникла, похитуючись, у пітьмі. Судячи з грюкання дверей і несамовитого реготу, нічна примара знайшла чийсь номер. А ми знову опустили ноги в річку й слухали темряву. Закінчувався ще один день у Таїланді...